Чи знаєте ви, що один із найтонших українських ліриків XX століття зіграв головну роль у культовому радянському фільмі ще до того, як його почали сприймати серйозно як поета? Микола Вінграновський прожив життя одразу в кількох вимірах — кіно, поезія, проза, громадянська позиція. І кожен із цих вимірів приховує деталі, про які мало хто знає.
Від Первомайська до великого екрана — шлях, який мало хто повторив
Народився Вінграновський 7 листопада 1936 року в місті Первомайськ на Миколаївщині. Дитинство пройшло в умовах повоєнної бідності, але він із раннього віку тягнувся до слова і мистецтва. Після школи вступив до Київського інституту театрального мистецтва, а потім — до Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві, де навчався у майстерні самого Олександра Довженка.
Саме Довженко розгледів у молодому хлопцеві особливу органіку. Вінграновський став одним із останніх учнів великого режисера перед його смертю у 1956 році. Це наклало відбиток на все подальше творче мислення поета.
Вінграновський знявся у фільмі “Повість полум’яних літ” (1961) режисера Юлії Солнцевої — і ця роль принесла йому міжнародне визнання ще до того, як вийшла перша поетична збірка.
Перша збірка — і одразу скандал
У 1964 році вийшла дебютна збірка “Атомні прелюди”. Критики зустріли її неоднозначно — надто незвична форма, надто особистий погляд. Але саме ця книжка зробила Вінграновського частиною покоління шістдесятників — разом із Іваном Драчем, Ліною Костенко, Василем Симоненком.
Цікаві факти про Вінграновського часто пов’язані саме з цим періодом. Він не просто писав вірші — він виступав на вечорах у Клубі творчої молоді в Києві, де атмосфера нагадувала щось між літературним салоном і тихим спротивом системі. КДБ фіксував ці зібрання. Самого Вінграновського кілька разів викликали на “бесіди”.
Режисер, якого майже не знають
Більшість читачів знає Вінграновського як поета. Але він також знімав кіно. Серед його режисерських робіт — документальні та художні стрічки, зокрема “Берег надії” (1967) та “Дума про Британку” (1969). Останній фільм розповідає про часи Громадянської війни і знятий із характерною для Вінграновського увагою до деталі, до людського обличчя в кадрі.
Паралельна кар’єра в кіно тривала понад два десятиліття. Але після певного моменту він зосередився виключно на літературі — і, схоже, не шкодував про це рішення.
| Сфера | Ключові роботи | Роки |
|---|---|---|
| Поезія | Атомні прелюди, Сто поезій, Губами теплими і оком золотим | 1964–2004 |
| Кіно (актор) | Повість полум’яних літ | 1961 |
| Кіно (режисер) | Берег надії, Дума про Британку | 1967–1969 |
| Проза | Сіроманець, Первінка | 1970–1990-ті |
Проза для дітей — окремий всесвіт
Мало хто з тих, хто цікавиться цікавими фактами про Вінграновського, знає про його дитячу прозу. А вона існує — і дуже гарна. Повість “Сіроманець” про вовченя, яке потрапляє до людей, написана з такою ніжністю і точністю деталей, що читається однаково добре і дітьми, і дорослими.
Вінграновський писав для дітей без зменшувально-пестливого тону, без штучного спрощення. Він просто говорив з ними чесно — про природу, про самотність, про дружбу. Це рідкісне вміння.
- Повість “Сіроманець” увійшла до шкільної програми в Україні
- Збірки дитячої поезії перекладались іноземними мовами
- Вінграновський отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка у 1984 році частково за внесок у дитячу літературу
- Його вірші для дітей читаються вголос — вони мають власну музику і ритм
Вінграновський — один із небагатьох українських поетів, чиї вірші однаково добре звучать у шкільному підручнику і в серйозній антології сучасної лірики.
Останні роки і те, що залишилось
Помер Микола Вінграновський 26 травня 2004 року в Києві. За кілька років до смерті він був уже тяжко хворий, але продовжував писати. Остання збірка вийшла посмертно.
Його спадщина в цифрах виглядає так:
- Понад 20 поетичних збірок упродовж чотирьох десятиліть
- Кілька повістей і оповідань для дорослих і дітей
- Участь у кількох художніх фільмах як актор
- Дві режисерські роботи у художньому кіно
- Шевченківська премія — одна з найвищих відзнак в українській культурі
Вінграновський залишив по собі не просто тексти — він залишив певний спосіб бачення. Дивитись на річку, на небо, на людину поруч — і знаходити в цьому щось, про що раніше не здогадувався. Саме за це його і читають досі.
