Штурм автобуса

Бувальщина про те, як люди їздять до селища Червоного.

До цього листа важко щось додати. Отже, як і просив автор, друкуємо його повністю.

«Як зараз пам’ятаю – це була середа, 5 грудня 2007 р. Так сталося, що треба було терміново їхати до Гетьманської столиці. Я досконало вивчила у обізнаних земляків, як благополучно здійснити свою поїздку. На практиці я реалізувала те, чому мене навчили земляки. Тобто, рівно о 6 годині ранку була вже на автобусній зупинці, щоб їхати спочатку в Первомайськ. Це перша гарантія, що в такий спосіб є шанс дістатися до Глухова.

На автобусній зупинці людей зібралося чимало (життя змушує червоненців бути практичними). Не менше людей чекали автобуса і в Первомайську. Обілетивши пасажирів, автобус вирушив у дорогу і набрав курс знову на Червоне. Саме тоді й розпочалася «заворушка» серед пасажирів. Хтось із первомайців тихенько став зациклюватись на тому, що автобус має в першу чергу обслуговувати їх, так як його маршрут Глухів-Первомайськ. Хтось у відповідь також тихо пробубнів: «Ми б їздили своїм автобусом, якщо б він хоч раз на тиждень ходив до Червоного.» В салоні запанувала тиша.

Настав час залишати гостинний Глухів і повертатися до селища міського типу. Людей біля автобуса-карлика зібралось багатенько. Перше, що прийшло на думку, — можливість потрапити до автобуса. А тим часом в гурті пасажирів розпочиналося справжнє «Шоу». Боючись залишитись в Глухові, люди штурмом брали автобус. А які епітети і порівняння в адресу один одного була можливість почути! Звичайно, з етичних міркувань я не можу їх оприлюднити. Але окремі уривки все ж таки напишу. «Куди лізеш, куди преш! Іди на свій автобус і їдь в своє Червоне»; «Ти отримуєш пенсію, так замовкни. А я де зароблю пенсію?» — чулося в натовпі людей.

Слава Богу, водій автобуса, надзвичайно ввічлива і добра людина, забрав усіх пасажирів. Автобус, звичайно, був переповнений. Але їхати всім треба. Їхали спокійно і мирно. Але на один з підйомів автобус виїхати не зміг. Пасажири змушені були вийти з автобуса. Це було жахливо. Адже на вулиці дощило. Шкода було і водія автобуса, який непомітно хвилювався і нервував. Малими купками пасажири розбрелися по дорозі. А одна із пасажирів, прямо по дорозі, все своє обурення і гнів втілила в гучній промові. Знову ж таки з етичних міркувань не можу написати її вирази. Вони були дуже гучними. Читач може здогадатися, кому вони були адресовані.

Мимоволі на думку прийшли рядки з повісті Михайла Коцюбинського «Fata Morgana»: «Ідуть дощі… Пливе в сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум…

…Брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани…» (А в нашому випадку йдуть пасажири).

Добрі люди допомогли нашому автобусу виїхати нагору. Благополучно добралися до селища, але в душі панував сум і не було йому розради. Думалось: «Чим же так завинили мешканці селища Червоне, що не мають прямого рейсового автобусного сполучення?» Як необхідно, хоч би раз на тиждень їздив автобус по маршруту Глухів-Червоне. Адже в селищі проживає 1700 чоловік.

Життя – складна річ, тим паче в наш час. І тому, без транспортного сполучення життя людей в деякій мірі стає неможливим.

З щирою повагою Віра Іванівна Зуй, смт. Червоне

P.S. З порушеного питання прошу не турбувати органи влади. Відповідь їх не потрібна. Її я знаю сама. Пишу з єдиною надією, щоб переконати себе і людей в тому, що селище Червоне – перспективний населений пункт і до числа вимираючих ніколи не дійде…»

Але мій матеріал прошу надрукувати в повному обсязі.

Категории:Жизнь города

Пост написан: