Андрій Деркач: «День Перемоги – це правильне свято»

В День Перемоги народний депутат України, почесний громадянин Глухова Андрій Леонідович Деркач завжди приїжджає привітати ветеранів. Цього року 8 і 9 травня він брав участь у багатьох заходах, які проводились у Кролевці, Ямполі, Середино-Буді. Це інтерв’ю спеціально для «НТ» — спроба дізнатись, які почуття викликає свято Перемоги у народного депутата, чому він щороку (а не тільки у рік виборів, як деякі) їде у глибинку, щоб поспілкуватись з колишніми фронтовиками і партизанами.

— Андрію Леонідовичу, чим для вас особисто є День Перемоги?

— 9 травня ми віддаємо данину пам’яті тим, хто загинув на фронтах війни, хто відчув жах окупації, хто тяжко працював у тилу. Ціна перемоги над фашизмом вимірюється мільйонами життів, і все заради того, щоб ми з вами зараз могли жити у своїй країні, ростити дітей. Особисто я відчуваю це дуже гостро, як і більшість мого покоління  — сьогоднішніх 40-річних. Для мене це — правильне свято. І коли бачу, як біля братських могил досі плачуть, — це правильно, батьки приводять дітей до меморіалу, — правильно.

— Що у вас у сім’ї пов’язано з Великою Вітчизняною війною?

— Мої дідусі і бабусі були хто на фронті, хто на авіазаводі в Куйбишеві, хто на окупованій території. І горе було, і втрати… Чомусь з пам’яті не йде одна іграшка — маленьке слоненя, яке берегла моя бабуся. Її хотів розстріляти один німець, а інший заступився, ще й подарував переляканій дівчинці іграшку. Що пережила вона тоді, можна тільки здогадуватись…

— Верховна Рада прийняла закон про офіційне використання червоного Прапора Перемоги в день 9 травня та в інші дні, пов’язані з по-діями Великої Вітчизняної війни. З теленовин ми бачимо далеко не-однозначну реакцію на це. А як ви голосували в сесійній залі?

— Я голосував «за». Що ми святкуємо 9 травня? День Перемоги радянських військ над фашистською Німеччиною. Це конкретна історична дата, яку дехто намагається перейменувати на «день скорботи», «день примирення» чи щось інше розпливчате. Це штурмовий прапор 150-ї ордена Кутузова II ступеня Ідрицької стрілкової дивізії. Я не вважаю його окупаційним, не бачу підміни державного прапора України. Прапор Перемоги вивішується в конкретний день поруч із державним прапором України як символ події, яку ми святкуємо. Історія простою не буває, не все так чітко, однозначно і прозоро. Але для мене ті, хто звільняв Україну від фашистів, — герої.

— Як ви вважаєте, чи достатньо у школі вивчаються події війни 1941-1945 років?

— У мене взагалі інколи складається враження, що Велика Вітчизняна війна у школі вже не вивчається. Діти знають термін Друга Світова війна, знають одну-дві крупномасштабні військові операції, а що було у цей час у їхньому місті чи селі — не знають. Що таке освіта і виховання? Перш за все, це спосіб передачі інформації з покоління в покоління, але є ще й морально-етична сторона використання знань. Для мене дуже важливо, щоб сучасні школярі розуміли, що війна — це страшно. Але загрозою може стати і фашизм, і крайні прояви націоналізму. Ми зараз прагнемо до Європи, нам пропагують європейські цінності ледве не як еталон. А як же тоді в демократичному європейському суспільстві з’явився фашизм? Звідки мільйони жертв?

Шкільні програми з історії треба міняти так, щоб діти не тільки заучували дати, а більше робили висновків і бачили приклад мужності, героїзму, любові до Батьківщини своїх предків.

— Який ваш улюблений фільм про війну?

— «Офіцери», а з сучасних — «Диверсанти».

— Що, на вашу думку, сьогодні потрібно ветеранам?

— Насправді, їм небагато треба — уваги. Зараз вони вже люди похилого віку, мають обмежене коло спілкування, тому — особливо вразливі. Сьогодні вітаюсь з одним сивим ветераном, питаю, як справи. А він радісно відповідає: «Мене сьогодні першим з Днем Перемоги привітав онук, о сьомій ранку зателефонував!» А старенька, у якої всі груди в орденах, підхопила: «А ви бачили, до мене зараз мій внучок-студент підходив, букет подарував». Держава має забезпечити пенсію, гідні побутові умови, лікування, але якщо ветерани будуть відчувати себе непотрібними своїм дітям і онукам — ніякі гроші це не замінять.

— І останнє запитання. Андрію Леонідовичу, ці дні поруч з вами була донька. Чому?

— Дві старші доньки уже дорослі, тому беру з собою молодшу. Хочу, щоб вона бачила ветеранів, чула, що вони розповідають. Наприклад, у Середино-Буді колишній танкіст згадував про танкову атаку, про контузію. Живі слова варті сотень книг.

Категории:Жизнь города

Пост написан: