Глухівська траґедія

7 ноября 2019 (48 | Поделитесь вашим мнением )
Із записок Іллі Рогатинського

 

Вже більше десять літ буде, як страшна подія сталася в місті Глухові на Чернигівщині, в давній гетьманській столиці Івана Мазепи в часі, коли, вже починався большевицький терор на Україні.

Як австрійський полонений мав я нагоду бути свідком одної картини з історії мученичої боротьби нашого народу за своє визволення зпід червоного московського імперіялізму, який прийшов в заміну за попередний царський.

Місто Глухів лежить в північно-східній части Чернигівської губернії, 30 верств від границі Московщини, сусідуючи з півночи з сівським уїздом (повітом) орловської губернії, а зі сходу з путивельським курської губернії. Глухівщину від московської губернії відмежовують високі вали, висипані нашими козаками за часів царя Петра Великого. (Коли я раз їздив зі знайомим мені українцем, ветеринарним лікарем П. з Есманя до Полковничої Свободи і на хутір «Смілий», в граничній смузі Глухівщини він показував мені граничні вали, кажучи: «Гляди, Ілля Павлович, ось границя нашої любої України: по тамтой бік – Московщина, по цей бій – наша Україна. Ці вали висипали наші козаки за Івана Мазепи і Петра Великого» (Авт.))

Глухів лежить на рівнині, окруженій довкола мальовничими хуторами і чудово пишними селами. По горбках безліч вітряків та розкішних левад з пасовиськами. Місто окружене селами: Есмань, родинне село нашого ученого Василенка, Уланів, Полковнича Свобода, Янівка, Хлопівка, Кучеровка, Білокопитівка, Ляхівка, село Волошки (маєтність гетьмана Скоропадського, – там є його палата), місточко [містечко] Вороніж, де жив і помер Куліш, Студенок, гніздо глухівських українських большевиків, котре за гетьмана спалили німці, містечко Шостка, де була велика царська фабрика пороху, знищена большевицькою червоною ґвардією команданта Ремньова (страшного червоного душегуба, ката, котрий перший зачав масово розстрілювати на Україні всіх контрреволюціонерів, як він писав в своїх приказах). Слід назвати тут ще Михайлівський хутір, де була велика цукроварня, знищена большевиками в часі великих боїв з німцями, і багато інших. Саме місто Глухів числить 35 000 душ, має шість дуже гарних церков, з котрих найстарша і найбільша – це Собор Пр. Трійці, в якій колись на приказ царя Петра Великого [про]голосили московські попи анатему (проклін) гетьману Мазепі за його спробу відділитися від Москви, а створити українську незалежну державу. Дуже гарна церков є св. Параскевії, покрита мідяною бляхою, котра до сонця блистить мальовничо на яких 30 верстов. Чудово викінчені великі копули (бані). З інших будівель має історично-національне значіння Дорошенків дім.

Місто мало чисто український характер: більшість мешканців українці, решта жиди і зайшлі москалі. Зі шкільних установ були: мужеська і жіноча гімназія, учительська семинарія, промислова школа. Більшість учителів були українці. Те саме можна сказати що до персоналу великого глухівського шпиталю. Осередком і душею Глухова була Земська Управа, котра мала дуже гарно розбудований дім, а її урядовцями були майже самі українці. В першім часі революції в 1917 році йшла звідсіля свідома українська течія як на Глухівщину, так і на місто; головним мотором глухівського земства був його секретар Методій Онацький (батько трьох синів учителів гімназії). Він видавав в 1917 році в Глухові українську ґазету «Глухівська Жизнь». Жидів в Глухові начислювано одну третину. Були це майже самі купці, промисловці і вільні професіонали. Уже за часів Керенського серед жидів були дві однаково сильні революційні партії: соціялістів-революціонерів і соціял-демократів. Останні ділилися на: меньшевиків і большевиків. Меньшевики і большевики дуже завзято себе поборювали.

З українського населення одна частина були прихильники Керенщини і «Временного правительства», а другі за «Совєтом салдатско-рабочим»у Москві. Такий-же Совєт салдатско-рабочо-крестянский заложено в Глухові, а також і по більших селах. До совєту входили самі майже дезертири і воєнні мародери, і в кожнім «совєті» були жиди, переважно студенти. (Селяни називали цю організацію: «Жульо-хуліґанський штаб»). Той «совєт» всюди робив усе на перекір «Временному правительству», а за українцями ніби обстоював тоді, коли Керенський їх найбільше переслідував і давив (як нпр. [наприклад] після липневих розрухів в Петрограді). Як в місті так і по селах ішла дуже завзята аґітація. Кожне село мало свій новий революційний уряд громадський («Исполнительний комітет»), при котрім рівночасно повставав совєт «салдатско-рабочих крестян», котрі майже що-дня зачали скликувати «мітінґі» і там хто хотів, говорив несотворенні дурниці (бо мудрих було мало), домагаючись від правительства фантастичних реформ. При тих «мітінґах» не обійшлося без сварок і кровавих виступів.

Тимчасом з Київа зачала поволі докочуватися українська стихія національного самостійницького руху. На чолі руху стояли незрусифіковані українські інтелігенти, котрі громадилися в «Земстві» під проводом старенького секретаря Онацького, а також молодих, приїзжих з фронту і з Київа українських офіцирів і козаків, котрих організував якийсь Коломийченко, український козак з полку Полуботка. Крім цих, бачили ми українських студентів, а за ними йшло масово козацьке населення Глухівщини, а потім аж крестяни. (На Україні, особливо на лівобережній Чернигівщині, в Харківщині і Екатеринославщині є дві кляси: Козаки і Крестяни. Козаки це давній рід українського козацтва з часів гетьманів. Вони мають свої грамоти, свої привілеї і орґанізацію та свої окремі добра і маєтки. Царат лишив їм це від Гетьманщини, хоч вони служили за царату в звичайній армії і не мали того характеру, що донські або сибірські козаки. Цей старий привілей їхньої кляси лишився так, як у нас шляхта по деяких повітах. За кріпацтва вони не робили панщини. Крестяни знову найнижча верства, котра за гетьманів не йшла на війну і не давала, рекрутського набору, аж за царату зачали їх брати в салдати. Давні козацькі привілеї осталися аж до революції, а знесли їх щойно большевики. На граничних тарифах кожного села був напис: „Волость Есмань 486 дворів козаків, – 410 дворів крестян. Душ
населення: мущин козаків 1876, жінок 1939. Мущин крестян 1654, жінок 1696 душ» (Авт.))

Коли вже на добре зачався український рух, тоді виступили разом русскі (москалі), жиди і большевики проти українців і давай горлати на мітінґах проти них, що – мовляв – український рух це німецька видумка, що німці видумали Україну, а всі українці, що починають цей рух, це платні німецькі аґенти. Большевики називали український рух контрреволюційним. На мітінґах кричали москалі, що всякий український організаційний рух треба розігнати на чотири вітри. Інші домагалися арештів на українців.

Одначе українці робили своє. Організували українські осередки, закладали воєнні організації, як «Вільне Козацтво» (Українські міліційно-військові формації. Оформилися на з’їзді в Звенигородці у квітні 1917. Метою Вільного козацтва була охорона ладу від банд збольшевичених дезертирів. На отамана було обрано генерала Павла Скоропадського.  Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва відбувся 16-20 жотня 1917, репрезентуючи 60 тис. організованого козацтва.), українізували уряди, школи та їздили на всякі українські маніфестації, влаштовували поминальні богослуження і панахиди в память Шевченка, Івана Мазепи тощо. З ними співділали [співробітничали] австрійські полонені українці-галичани. Прийшло до того, що москалі і большевики у скаженій люти [люті] стали тероризувати український рух.

Того року (1917) в жовтні настав хвилево спокій; «червоні» і «білі» москалі самі між собою зачали жертися. Інші почали приготовлятися до «Учредительного собранія» (революційного парляменту), до установчих зборів цілої Росії, котрі мали відбутися в Петрограді після вибору депутатів. Зачалася передвиборча революційна пропаганда: повстало багато партій і кожна мала своє число до голосовання. Тим часом 7. XI. [н. ст.] зробили большевики повстання в Петрограді, захопили державний апарат, зліквідували Керенщину і за Московщиною постановили опанувати Україну, а також і інші немосковські краї бувшої російської імперії. Коли прийшла вістка до Глухова про большевицький переворот і його владу, місцеві большевики піднесли голову. Часть старих жидів трималася ще Керенського, стоючи в опозиції до большевиків. Большевики зреорґанізували в Глухові свій революційний уряд, а на чолі став жид Ашкенази і москаль [Володимир?] Нарбут. Таким робом повстали в Глухові два уряди: старий уряд Керенського і новий большевицький. Вкінці, коли большевики в Росії показали свою більшу силу, глухівські большевики розігнали і поарештували старий уряд Керенського, і назначили своїх комісарів, самих большевицьких фанатиків і душогубів. Колиж проголосила «Центральна Рада» третій український універсал 20. XI. 1917 р., українці утворили свій третій уряд український. Їхня праця, ведена здебільша тайно, проявлялася головно у військовій організації «Вільне Козацтво» та «Курінь смерти». («Курені смерті» почали формуватись для боротьби проти большевиків. Найвідоміший повстанчий загін на Чернігівщині під командуванням отамана Ангела.) Большевики зразу ставилися обережно до нової української глухівської влади, але пізніше зачали ставити до неї свої вимоги. Коли 4 грудня 1917 року большевицька червона гвардія зробила наступ на фронтовий генеральний штаб в Могилеві, коли замордовано головно-командуючого цілого боєвого західного фронту Генерала Духоніна (Духонін був заколений штиками, а решту генералів і офіцирів розстріляно. Відтоді, коли большевики засуджували кого на смерть, казали: „післати його в штаб Духоніна» (Авт.)) і всіх штабових офіцирів, коли потім зробили Генеральний наступ на Дон, де найбільше утікало і ховалося царських прихильників, так званих по революційній термінольоґії «білогвардійців», тоді большевики стали трактувати Україну як свою провінцію.

Повстав страшний хаос. Большевики в Глухові організували всяку темну голоту: злодіїв, арештантів, тощо, щоби з них творити червону армію. Настало чисте пекло. Нова армія стала рабувати навіть большевицьких аґітаторів-жидів. Ніхто не був певний свого життя, ні майна. Кожного дня не обійшлося без убийства. Тимчасом дня 17 грудня прийшло між Центральною Радою в Київі і московським «совєтом» в Петрограді до гострого конфлікту, а навіть до війни. (Акт виповідження війни підписали: Ленін, Троцький і головнокомандуючий бувший хорунжий Криленко (Авт.)) Зачалася кровава баталія. В Глухівщині підняли большевики високо голову. На чолі глухівської червоної банди стояли такі горлорізи, як із с. Студенка Уласов і Циганок (Циганок згинув в січні 1918 р. трагічною смертю від бомби, котру носив в кишені. Вона через необережне потиснення вибухла і розірвала його (Авт.). Ольга Данилівна Карпеко (1 VII 1892 – 14 II 1977, Москва) розповідала мені, що, бавлячись на другому поверсі готелю з проституткою, демонстрував їй гранату. Коли побачив, що вона може вибухнути, намагався викинути її з вікна. Місцевий церковний клір примусили його урочисто поховати.) і жид Ашкенази (комісар). Уласов це зайшлий москаль, робітник зі села Студенка, Циганок зрусифікований наш малорос, фабричний робітник, Ашкенази – жид, студент-юрист.

В той час на Московщині жорстоко розправлявся Муравйов, а на Донщині ще не такий популярний тоді Буденний, на Україну з глухівського боку назначено до наступу команданта «красної гвардії» (тоді ще не було красної армії, вона повстала в березні 1918 р.) арештанта душогуба Ремньова і комісара Дибенка. Ремньов це була правдива звірюка, котрий наліво і направо страшно мордував всіх, хто не був большевик. Він зачав збирати свої війська в районі «Михайлівський хутір», «Орловщина», «Курщина» і «Ворожба», посилаючи своїх агентів по всіх селах і місточках Чернигівщини організувати сильні відділи «красної Гвардії». Українські війська «Центральної Ради» зачали у відплату розправлятися з большевицькими бандами. В Глухові зорганізував старшина Горошко (Можливо, одна особа із старшиною Першої юнацької школи, що під Куртами командував другою сотнею з чотирма скорострілами, займаючи позицію праворуч від студентської сотні) свій загін «Вольного Козацтва» і зачав рівнож воєнні операції. Український фронт розрухався на добре. Небіщики отаман Петлюра і отаман Балбачан, котрі зорганізували собі самих фанатиків козаків з ідейних старшин і салдатів, зачали протиставитися большевицькому наступові, один на Полтавщині, другий на Київщині і Чернигівщині та зачали доказувати своїх великих геройських чинів [вчинків]. Малі відділи наших козаків, де тільки попали на московську красну гвардію, так розправлялися з ними, як вони з невинними мешканцями українцями. Зпочатку українські війська побили на голову червону ґвардію. Коло Зернова і Михайлівського хутора українські гайдамаки розбили армію Ремньова і забрали 1800 артилєристів, 48 гармат і 100 коней. Коло Столбунова українські козаки розоружили 3 корпуси большевиків, котрі йшли на Україну, забрали 650 гармат, 2014 кулеметів, 500 бомбометів, 385 000 крісів і багато багато іншого воєнного матеріялу. На північнім заході України йшла легка війна. Українці розоружували, забирали воєнний матеріял, а людей пускали, але на північно-східнім фронті і на сході йшла безпощадна війна. Хто кого зловив в полон, того розстрілювали (посилали в штаб Духоніна). Так мусіли робити і наші козаки та примінюватися до большевицької системи войовання. Війна мала характер партизанки [партизанщини]; билися головно по стаціях і налетами на конях.

На початку січня 1918 р. большевики кинули свої великі свіжі сили на Україну, де зачали наступати зі сходу. Забрали Харків, часть Полтавщини і зачали вдиратися клином до Київа. Українські сили слабли, нізвідки підмога не приходила, бо Центральна Рада мала – на жаль – мало доброго війська. Большевики зачали брати поволі головні пункти за пунктами.

14 січня 1918 р. большевики за[й]няли Глухів. Українську владу виарештували; дехто утік до Київа. Ще того дня востаннє билися малі частини українських військ в Глухові на стації в силі 51 чоловіка, котрі під натиском ворожого оточення виступили з Глухова на полудне, лишаючи вбитих по одній і по другій стороні.

Саме тоді з півночі від Чернигова зачав наступати на Київ червоноґвардійський корпус. (Це давніший царський гвардійський, тоді збольшевізований), з Кексгольмським ударним полком, збираючи свої сили коло Крутів (де 17. І. лягли українські молоді герої, майже самі студенти з Київа). (Насправді бій під Крутами відбувся 29 / 16 січня 1918 року.) Після за[й]няття Глухова большевицька червона ґвардія стала
жорстоко розправлятися з поміщиками і панами в цілій Глухівщині так, як досі розправлялися в Московщині. Вони висилали просто з Глухова свої карні відділи (набрано найбільших звірюк) від 40–50 чоловіка, зоруженого від стіп до голови. Ці оточували дім поміщика, виводили всіх мешканців дому, ставляли їх в ряди і розстрілювали. Нічого не помогло, ні плач ні просьби, ні ціловання по руках і ногах червоних катів, ні благальні ридання перестрашених і напівбожевільних жінок, дітей та немовлят, котрих розстрілювано без найменшої пощади. Діялися страшні речі. (Серед інших напали тоді й на маєток Нарбутів – Нарбутівку, але це окрема тема.) На людей впав жах перед страшним маревом смерти. У мойому воєнному записнику находжу імена тих, котрих вдалося мені вчасти записати. В Глухові дня 14. І. 1918 р. [н. ст.], на сам Новий Рік розстріляли Володимира Амосова, кучерівського поміщика і разом з ним 9 других поміщиків, котрі в нього поховалися, і його зятя штабс-капітана артилєрії; трьох братів Трофименкових, 3 братів Бекових, 2 братів Сніжків, Дорошенка, по селах цілу родину Мальченка, Руппера, Оріховського, Ґрязнова і князя Румянцева. В селі Студенку убили на сам щедрий вечер 18 січня цілу родину Вікторових і навіть постріляли четверо малих дітей. Довкола Глухова вимордували всіх, котрі були підозрілі в буржуйстві, а не вспіли утекти. Коли вимордували поміщиків, зачали братися до українців. Центральну Раду назвали буржуйською установою і всіх підозрілих в українстві арештували і розстрілювали. Розстріляли кількох студентів, салдатів і офіцирів, підозрілих у приналежности до гайдамацьких частин і до «Вільного Козацтва». Глухів нараз мов вимер. Земську управу розігнали. Всі повтікали на всі сторони. Коли большевики вибили поміщиків, стали накладати на багатших селян контрибуції, поміщицькі землі зачали ділити між бідних селян.

Найбільшим большевицьким гніздом було село Студенок. Там було багато зайшлих москалів з Росії, котрі були тепер головними большевицькими ватажками, між ними такі душегуби, як Циганок, начальник красної Гвардії, Уласов і Бєлий, бувші комісарі, котрі розстрілювали сотками (як вони говорили) «контрреволюціонерів». В часі такої суматохи прийшов з кінцем січня 1918 р. Батуринський 175 полк з північного фронту, по наказу большевицької демобілізації, аж десь з-під Риґи, по двох місяцях подорожі до своєї кадри [?] до Глухова. Прийшло всього около 300 чоловіка, добре уоружених, з кулеметами, з мінометами і всім воєнним, технічним матеріялом. Полк цей був чисто український, зі самих свідомих і щирих українців-патріотів, старшин і підстаршин. Ці люди в полку були свідомі того, щоби додому не розходитися. Перед большевиками заявили вони свою невтральність. Большевицька красна ґвардія в Глухові дала їм спокій і позволила стаціонувати в своїх давних касарнях [казармах] за містом.

Тимчасом на заході України розвивалися дальші події. Після страшної різні під Крутами 17. І, після погрому в Київі 27, 28 і 29 січня [ст. ст.] червоним Кексгольмським полком, представники Центральної Ради підписали Берестейський мир, де разом з військами центральних держав зачали новий похід на червоних московських катів, з ціллю очистити з них Україну. Незважаючи на велику втому, все на ногах, все наперед, вічно на коні, звернені очі на схід – несли смерть ворогам України.

Коли мешканці Глухова довідалися, що Петлюра заняв з центральними військами часть території України назад і наступає на Київ, тоді 175 Батуринський полк (український), що був в Глухові до цього часу невтральний, на чолі з своїм командантом Мірзеренком, в порозумінню з тайними українськими організаціями, що ще лишилися в Глухові, зробили переворот у вівторок 5 березня 1918 р. до схід сонця. Поарештували і порозганяли большевицьких комісарів і оголосили четвертий універсал і Вільну Самостійну Українську Республику. Батуринці обійшлися з большевиками дуже лагідно, нікого не розстрілювали, ані над ніким не знущалися, думаючи, що їх то переконає і наверне тим більше, що українські війська наступали на всім фронті, а большевики в паніці відступали. Деякі большевики повтікали в Орловщину і Курщину та донесли про все бездротним телєграфом до головної большевицької централі в Москві, а ця дала приказ командантові Ремньову (котрий тоді оперував своїми частинами коло Бахмача і Шостки з українськими повстанцями), щоби стягнув свої резерви з Курщини і кроваво задушив контрреволюцію Центральної Ради в Глухові. Приказ зістав негайно виповнений. Дня 5 березня 1918 р. большевики привезли кілька потягів своєї червоної гвардії на стацію Заруцко [?], 5 верств від Глухова. Приїхало два броневики (большевики зачали уживати від тоді панцирних потягів), кілька бронірованих авт, привезли тяжку і легку батерію і червону кавалєрію (тоді вже була назва «красна армія»), прислали також два піших полки піхоти, в котрих було багато мадярів і хорватів (воєнно-полонених), чотирі сотні скорострілів [кулеметів], один баталіон ударний і часть кавалєрії зі скорострілами. Щоби збільшити свої сили, зганяли большевики з північних сіл Глухівщини всіх молодих мущин, котрі служили в салдатах (хто не хотів, під загрозою розстрілу насильно вилапали [хапали]), давали їм кріси [рушниці] і гнали в передню лінію. Так зігнали около [близько] двох тисяч примусово з місцевих сіл, тільки українського населення. З Уланова, з Кучерівки, з Есманя, із Студенка, з Янівки, з Полковничої Слободи, з Білокопитівки, з Ляхівки, з Городища і інших сіл.

Коли команда 175 полку Батуринців довідалася в Глухові, що на них суне така сила червоних, стала горячково прилагоджуватися до оборони Глухова. В місті було кілька залишених червоно-ґвардійських батерій [батарей], а навіть одна дуже велика на автах. Позбирали добрих артилєристів і заняли добрі становища. Полеву батерію [батарею] і сотню кулеметчиків поставили коло стації від півночі, куда мали наступати большевики. Гавбіци уставлено в місті, тяжку артилерію на автах за містом від полудня. Батуринців було всього 300 душ; з них зроблено одну сотню скорострілів, а дві сотні ударні. Одна вийшла за місто, а друга забарикадована в касарнях. 300 людей з других ріжних полків створили одні артилєрію, часть пішла за місто до окопів на оборону, а часть кулеметчиків на високі доми. Кільканацять кавалєристів становило розвідку. Тільки всього було для оборони міста Глухова. Часть жидів-студентів повтікала до большевиків, а решта сиділи спокійно по домах і приглядалися.  Українці, мирні мешканці до 150 чоловіка зробили охорону міста. Свідомі військові українці пішли за місто на фронт. Була весна. Сніг топився під ногами, а вночі були великі тумани і мряки. Большевики повели наступ на глухівщан. Батуринці привітали їх скорострілами і артилєрійським вогнем. Большевики стягнули ближче свою артилєрію і броневики, та зачали бомбардувати місто. Українська артилєрія безперестанку відстрілювала ворожий наступ. Большевики сім раз пускали свою піхоту в атаку, але хоробрі батуринці все відбивали їх з великими жертвами. Нарешті українська тяжка артилєрія вистріляла всі набої. Остали тільки дві полеві батерії коло стації. Большевики звернули свій найбільший огонь на стацію, де побили цілу залогу коло пушок і коло кулеметів. Легким приступом забрали її по трупах українських оборонців. Під вечір 6 березня 1918 р. бій доходив до найвищого напруження. Стративши від півночі таку оборонну лінію, як стацію, відступили українці в саме місто. Большевики кинули в атаку свій ударний так званий курінь «чорта» (з самих горлорізів), а за ним другий курінь мадярів, румунів і хорватів, котрі вдерлися до міста, де почалася рукопашна різанина.

Батуринці і часть оборонців глухівчан відступили до військових царських касарень; там забарикадовані стріляли до большевиків. Вночі прийшло більше большевицької «красної гвардії». Одна часть окружувала казарми Батуринців і раз-у-раз атакувала, а друга часть зачала робити по місті кровавий бенкет. Насамперед кинулися до ранених українських оборонців козаків. Всіх доколювали штиками. Попонених батуринців розстрілювали зараз на місці. Потім кинулися до жидів і глухівських багачів. Самі жидівські студенти, збольшевізовані, котрі прийшли до Глухова разом з «красною гвардією», були свідками страшної масакри. Красна ґвардія розділившися на улиці, ішла з дому до дому, де мешкали жиди і всіх в домах розстрілювали та забирали дорогі річи і гроші. На жидів напав страшний переполох. Декотрі вирвавшися зачали утікати. Їх доганяли на вулиці і розстрілювали на місці, а далі скидали з них взуття і одіж. Декому удалося вирватися за місто, одначе і там не вспів утекти, бо всюда були большевицькі стійки і їздила червона кавалєрія, котра пускала за утікаючими сальву вистрілів і клала їх трупом на місці. Серед гуку стрілів і нічної темряви прорізуваної раз-у-раз світлом вистрілу, серед крику й лементу настало не пекло, а просто щось у тисячу разів гірше від пекла. Кожний пяний красноґвардієць мав страшний вигляд. Всі були на лиці брудні, на кожному з них на перехресті лента від скоростріла, з набитими кулями, в кожного два або три голих нагани (револьвери за ремінним поясом), збоку черкеський ніж, довкола попричіплювані ручні гранати, в руках обкровавлений зі штиком кріс. Для жидів настав страшний суд. Всіх буквально стріляли без жадного чуття, різали і кололи. Багатших жидів виводили на базарну площу, там уставляли їх в ряди і при світлі скорострілів, не знать чому, їх записували і виводили на «Красну Горку», де самі мали копати собі ями, над котрими по викопанню стріляли в них червоноґвардійці. Полоненим австрійцям дали приказ пригортати ті ями. Цілу ніч так жорстоко розправлялися большевики з глухівцями. Всюди по вулицях лежали цілі гори людських трупів. По всіх майже жидівських домах лежали постріляні нещасні жертви, не тільки мущини, але жінки й діти. Доми спльондровані і обрабовані. Були такі вулиці, де у всіх домах вимордовано нещасних людей. Нещасні жидівські жінки, котрим удалося в якімсь кутку заховатися від страшної руки дикуна в людськім тілі, божеволіли, попадали в страшну агонію жаху і умлівали на погляд лежачих трупів. За містом по ровах і по нестоптаних ще свіжих засипах, лежали порозстрілювані жиди, котрі хотіли спасти себе утечею вночі. То тут, то там лежали ріжного віку сини Ізраїля із розстрісканими черепами в калюжі крови. Декотрі мали на грудях і плечах рани, одначе найбільше було трупів з розваленими головами. (Большевики найбільше стріляли в голову). Страшне це було для тих, хто був дійсним свідком тої страшної кровавої драми. Недаром назвали її глухівці: «Вартоломейська ніч» і довго будуть її памятати.

На рано 7 березня червоноґвардійці окружили залізним перстенем казарми 175-го батуринського полка, котрі боронилися по геройськи до останку. По трупах і ранених тілах оборонців України вдерлися червоні кати до казарми, де по звірськи у пянім стані розправлялися з вірними синами України. Погибла ціла залога зі своїм командантом Мірзиренком. Зполудня того дня зачалися труси і арештовання мирних мешканців, а вночі при світлі смолоскипів розстріли всіх підозрілих в українстві. На другий день рано 8 березня большевики вибили плякати і порозліплювали на мурах міста з написом: «До нині, 8-ої години скінчена карна експедиція Глухова і контрреволюція здушена». Потім дали приказ воєнно-полоненим (австрійцям), котрі були в Глухові на ріжних роботах, щоби ті зійшлися скоро до їх начальства. Їм поручено збирати всі трупи по вулицях і домах і вивозити за місто до закопування. Вісім днів вивозили австрійці вже розложені трупи нещасних жертв, ховаючи їх по 30, 40 і 60 до одної ями. (Большевицька каса платила їм по 40 копійок за трупа). Рівнож дали приказ збирати і своїх убитих по полях Глухівщини під містом і в місті. Кожному з своїх убитих робили в Глухові домовину, завивали в червону матерію, клали вінок з червоними лентами та большевицькими написами: «3а революцію упав в боротьбі з контрреволюцією» і т. д. В Глухові вибрали большевики своїм жертвам найкраще місце на спільну могилу, де кілька днів з великою пихою приготовлялися до похорону, як вони називали «жертв революції». В найкращім глухівськім парку є памятник Терещенка (котрий своїм коштом поставив міський шпиталь і церкву св. Параскевії), в тім парку під самим памятником казали зірвати всі камяні паркові урядження, викопати велику могилу і там поховати своїх убитих. 11 березня зігнали силою всіх попів з Глухівщини, казали правити і співати по погибших красноґвардійцях «Вічную память» і голосити пращальні мови. Бідні попи, як могли, так зі страху підхлібно [підлесливо] говорили большевикам. Котрі не хотіли, тих зараз поарештували. При звуках музики, при гуку пушок і після цілоденних промов їх командантів і комісарів ховали большевики свої жертви, а тимчасом із заходу доходили гуки і стріли наступаючих українських і німецьких військ, що проганяли большевиків вогнем і мечем. (Київ вже був у руках українських союзних військ).

На другий день вимордували большевики ще 19 жидівських родин в великім козацькім селі Есмані, не пощадили навіть малих дітей. Опісля пішли розстріли і арешти по селах. Всіх підозрілих в українськім русі без пардону засуджував поза очно (Рівно ж засуджений позаочно до розстрілу був автор цього записника, підозрілий як німецький шпіон, котрого селяни одного села веліли переховати до приходу німецько-українських військ (Авт.)) революційний трибунал в Глухові (на донесення своїх шпиків), відтак вони посилали своїх гвардійців там, де він мешкав або учули, де він переховується; вони шукали за ним хочби під землею. Кого найшли, розстрілювали на місці. На людей напав страх. Як у містах, так і по селах всяка творча праця устала. Найгірше в Глухові. Місто мов вимерло. На вулицях нікого не було видно. Не стало ані одного склепу [крамниці чи підсобного приміщення, складу]. З базарів і торговлі сліду не стало.

Аж появилися над містом німецькі аеропляни. На большевиків напав страх. Приходили трівожні вісти за вістями для большевиків: Полтава в руках Петлюри, Конотоп і Батурин в руках німецьких і українських військ!!! – нарешті упав Крулєвєц і Ворожба. Большевики оголосили загальну мобілізацію і відозви до селян, але ніхто не йшов на їх мобілізацію і селяни сміялися з їх відозв. Всі ждали як Бога з неба якихнебудь військ, щоби тільки вигнати московських бандитів з Глухова, через котрих упало правильне життя. Большевики стягали з Орловщини і з Курщини свої резерви, хотячи дати відсіч. Привезли свіжу артилєрію. Нарешті у вівторок 3 квітня 1918 р. рано в 7 год. появилися над Глуховом німецькі аеропляни, котрі скинули кілька бомб з літаків і зачали довкола Глухова літати. Большевики стали обстрілювати німецькі літаки. На них звернула вогонь і большевицька артилєрія. Тимчасом з полуднево-східної вулиці міста Глухова показалися українські козаки і гайдамаки, а з полуднево-західної вулиці влетіли нагло до міста німецькі броніровані авта, а за ними німецькі гузари [гусари] смерти. На большевиків напав смертельний страх і паніка. Чути було все один крик: «Товариші, спасайтеся!» Почалась крівава месть нашого козацтва. Німці і козаки рубали і стріляли всіх, котрі утікали вулицями в напрямі на Есмань і Студенок. То тут, то там доганяли купки большевиків і безпардонно з ними розправлялися. Часть большевиків утекла в напрямі Михайлівського Хутора, а часть погибла від козацьких і німецьких куль і шабель. До міста приїхало більше війська. Всюда було чути: «Слава Україні». Українські козаки поскидали червоні большевицькі прапори, а вивісили українські жовто-блакитні з написами: «Хай живе вільна Україна». Вкінці над’їхав ударний гайдамацький курінь смерти з українським прапором, на котрім пишався золототканими буквами напис: «Умрем за Україну». Над’їхало друге розвідче авто з написом: «Смерть ворогам України» з трупячою головкою на верху. Не всилі описати того вражіння і того памятного часу, як усі тішилися, що вирвалися зі страшних рук душогубів. Колиб ви бачили ту картину, як вилазили з нор ще не побиті большевиками жиди і як вони благословили наші і німецькі війська. Як вони дякували українцям, що їх спасли з большевицьких рук і як вони плачучи розказували про страшні часи смерти своїх дорогих родин. Я тоді ніколи не подумав би був, що прийде час, коли жиди підуть на службу большевикам, а українців будуть опльовувати перед світом. Ніколи і ще раз ніколи!! Вони сами хотіли служити двом богам, катам чужої кривди і випили пізніше гірку чашу за свої гріхи.

Такі були часи Глухова і його околиць в початках революції. Коли Глухів був в руках українців, українське правительство оголошувало, що дня на мурах міста жертви погибших жидів і українців, правительство назначило запомогу для нещасних жидівських живих родин і дуже щиро ними заопікувалося. В місті настало нове життя; селяни привезли на ринок повно хліба, не було тільки жидівських крамниць, бо підпали страшному знищенню. Потім настала гетьманщина і ще багато і багато полялося крови московської і української, але за гетьмана я виїхав вже до Київа, а далі до Галичини; пізніші події запише мабуть дальша воєнна історія.

Життя і знання. Львів, 1930. Травень. Ч. 8 (32). С. 229-233.

Категории:

Пост написан:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *