Глухов - гетманская столица. Тысяча лет истории.
http://hlukhiv.com.ua/search/

У Глухові, у городі…

 (Просмотров10343 | Комментариев0) Версия для печати
Автор:  

Ці слова, які автор статті взяв за її назву, запозичено зі стародавньої історичної пісні. Пісні, яка була відома багатьом літераторам, літописцям XVIII—XX століть. Самійло Величко, десь із 1704 року службовець Генеральної військової канцелярії у Глухові, використав рядок із неї “Егда-же в Глухові заиграно в дзвони…” у своїй праці “Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке”. А через два століття щойно цитований вислів узяв епіграфом до свого вірша Микола Зеров, коли відвідав Глухів і був зачарований ним. Кого тільки не надихала ця історична пісня! Її заніс до фольклорної збірки “Украинские народные песни” (М, 1834) Михайло Максимович. Запис цього чудового витвору українського народу знаходимо в рукописному “Собрании украинских песен… Списки 1830-х годов”, укладеному “Рукою Гоголя и других лиц”. Глухів і цей шедевр усної народної творчості письменник пов’язав у “Страшній помсті”, використання пісні неважко помітити у рядках “Тараса Бульби”. Звертався до неї в своїй творчості Тарас Шевченко (поеми “Сон”, “Заступила чорна хмара”, “Іржавець”), Пантелеймон Куліш (дума “Кумейки”, поема “Великі проводи”). Не стало винятком і ХХ століття. Писав твір “Григорій Сковорода” Іван Пільгук — і в розділі “Несподівана подорож” майже повністю навів пісню. Перебував у місті дослідник життя і творчості О. П. Довженка Сергій Плачинда — і теж свою статтю у “Літературній Україні” (1969) про славетного кінодраматурга, режисера і письменника, вихованця Глухівського учительського інституту назвав “У Глухові, у городі…”. Чи випадково все це? Аж ніяк! Рядок цієї пісні вже з давніх-давен став словесним символом Глухова. Саме з нього і я розпочинаю розповідь про місто.

Глухів (нині — райцентр Сумської області) вперше згадується у “Літопису руському” за Іпатським списком під 1152 роком: “Тоді ж пішли з Юрієм (Юрій Долгорукий, суздальський князь — В. Т.), — а не відмовили йому, — Ярославич Ростислав з браттям, і з рязанцями, і з муромцями, а також і половці — і Оперлюї, і Токсобичі…на Вятичі, і, отож узяли їх там, (пішовши) на (город їхній) Мценськ. А звідти пішли вони на (городи) Спаш та на Глухів і тут стали”. У цьому ж літописі далі Глухів згадується під 1169 та 1239 роками. Проте місцеві дослідники й археологи, посилаючись то на опосередковані історичні джерела, то на матеріали розкопок, узяли за точку відліку історії Глухова 992 рік. Як там не було, але 1992-го місто велелюдно й гучно відсвяткувало своє 1000-ліття. 1352 року чума (“чорна смерть”), занесена із Західної Європи, охопила Чернігово-Сіверські землі. Страшне, трагічне лихо випало й на долю Глухова. Як свідчив тогочасний хроніст, “В Глухові ж тоді ні одна людина не залишилась — всі ізморша…”

Тільки в першій половині XVII століття піднялося місто. Насамперед завдяки роботам, проведеним під керівництвом і наглядом польського князя, Новгород-Сіверського намісника (“старости”) Олександра Пясочинського. Після його смерті наступного 1646 року вдові була дана грамота короля Польщі Владислава IV на володіння “містечком Новий Острог, або Глухів”. Місто заселялося, укріплювалося. Вже менш ніж через двадцять літ, а точніше, у січні 1664 року — його не зміг узяти ні приступом, ні облогою польський король Ян Казимір. Чи не парадокс: один поляк піднімав Глухів, а другий намагався зруйнувати його. Чи то вже такою була наша українська доля…

Глухівчанам допомагав в обороні славний український полковник Іван Богун. Так склалося його життя, що він опинився в таборі шляхти. Сподвижник ще Богдана Хмельницького таємно передавав співвітчизникам наміри польського військового командування, що зіграло позитивну роль. Коли ж про це дізналися ляхи, Богуна стратили поблизу Новгорода-Сіверського, десь на берегах Десни.

Поінформованим щодо цієї події в історії свого народу був Тарас Шевченко. У поемі “Гайдамаки” він із болем і тугою за долю України вигукнув: Де той Богун, де та зима? Інгул щозиму замерзає – Богун не встане загатить Шляхетським трупом. Лях гуляє! Як на мене, історично достовірніше було б цьому творі Кобзаря слово “Інгул” замінити іншим — “Десна”; тобто притоку Південного Бугу на річку Сіверянського краю. Із березня 1669-го Глухів уже поступово наближався до статусу гетьманської столиці. Адже тоді козацька рада, щоправда, у присутності московських бояр і військ легалізувала обрання гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного. У місті під тиском московських зверхників були прийняті так звані “Глухівські статті”. Гетьман домагався виведення московських воєвод з України. Урешті-решт скінчилося тим, що Многогрішного, як пише історик Іван Крип’якевич, “несподівано ув’язнили і відіслали до Москви. Після довгих допитів і тортур цар заслав його в далекий Сибір, і там він скінчив життя”.

Нова знакова дата в історії міста — 1708 рік. …Події Північної війни — війни Швеції з Московщиною — розгортаються на території України. Іван Мазепа з кількома тисячами війська переходить на бік шведського короля Карла ХІІ. І ставить “справу Української Держави на широку платформу” (І. Крип’якевич). Розгніваний цар Петро I призначає вибори нового гетьмана. І саме у Глухові. 6 листопада відбувається у місті елекція гетьмана Івана Скоропадського. Згодом городяни бачать дійство несамовитого самодержця — анафему (церковне прокляття) Мазепі.

Дозволю собі деякий відступ. На що ж саме, перш за все, звертали увагу відомі поети минулого? Олександр Пушкін — на знеславлення Мазепи Петром І: Кто опишет Негодованье, гнев царя? Гремит анафема в соборах; Мазепы лик терзает кат. На шумной раде, в вольных спорах Другого гетмана творят. Проте тоді у Глухові не було ані “шумной рады”, ані “вольных споров”. Тут Пушкін погрішив. Петро І вказав на Івана Скоропадського — і крапка! Щоправда, дехто з української старшини пропонував обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка, але російський цар відрізав: “Он слишком хитёр и может сравниться с Мазепою”. Через 15 років Петро І згноїв Полуботка у Петропавлівській фортеці… Подібно до Пушкіна писав і Кондратій Рилєєв: Смотри: блестит свечами храм, С кадильниц вьётся фимиам… Митрополит, грозящим взором, Та возглашает с громким хором: “Мазепа проклят в род и род: он погубить хотел народ!”. Зовсім інакше подивився на ту подію наш Володимир Сосюра у поемі “Мазепа”, яку писав “у шухляду” за радянського часу: Я серцем хочу показать, Страшну трагедію Мазепи, І в ній в той час страшний незгоди Трагедію мого народу: Мазепа не осяг висот, Куди ведуть життя ідеї… В години зради і негод Його прогнало лихо злеє З землі омріяних свобод, Як богом обраний народ Прогнав в легенді Моїсея. Любив Вкраїну він душею І зрадником не був для неї. …Відтоді Глухів стає гетьманською резиденцією.

З 1708-го до 1722 року тут керує Іван Скоропадський. Проте після його смерті засновується Малоросійська колегія — орган для контролю діяльності генеральної старшини з метою обмеження автономії України. У 1727-му гетьманство відновлюється. Посаду до 1734 року займає Данило Апостол. І знову настають чорні часи міжгетьмання.

У 1750 році імператриця Єлизавета Петрівна дає згоду на обрання ясновельможним гетьманом України Кирила Розумовського, з братом якого Олексієм вона таємно обвінчалася за 8 років до цього. Час гетьманування К. Г. Розумовського у Глухові був прикметним у багатьох відношеннях. Активно велося будівництво. У передмісті — Веригіні зводився гетьманський палац. Також розбудовувалися громадські споруди. До Глухова запрошували вітчизняних і закордонних архітекторів та містобудівників. При глухівському гетьманському дворі відкрився театр, в якому розпочався шлях у велике мистецтво багатьох акторів і співаків (зокрема Г. Головні та М. Полторацького). У палаці давали бенкети, відбувалися бали, концерти; ставили пасторалі, трагедії, комедії, діяв балет. І повсюди звучала музика. Відкрилася співацька школа. Хіба це не стало поштовхом до того, що народжені у Глухові 1745 року Максим Березовський, 1751 — Дмитро Бортнянський стали видатними українськими композиторами; 1737 — Антон Лосенко співав у Придворній капелі (С.-Петербург), а коли спав із голосу — став видатним художником, родоначальником вітчизняного історичного живопису, ректором (1772—1773) Академії мистецтв! Хіба це не сприяло тому, що син самого гетьмана Андрій Розумовський (1752 року побачив світ у Глухові), будучи з 1792-го послом Росії у Відні, знайомився з Й. Гайдном, В. А. Моцартом, Л. Бетховеном! Останній у березні 1816 року обробив почуту від глухівчанина пісню “Їхав козак за Дунай”, присвятив йому три свої квартети. Нещодавно “Слово Просвіти” (ч. 2 за 2006 р.) вмістило статтю Олександри Тимощук “Геній з української глибинки”. Там же читачі тижневика побачили світлину скульптури Максима Березовського роботи Михайла Горлового (1992 р.). І це радує… Проте ще й досі вважають, що на відміну від Д. С. Бортнянського зображення М. С. Березовського не збереглося. У дні святкування 250-річного ювілею Максима Березовського, коли у Глухові на Соборному майдані піднялися скульптурні фігури Березовського і Бортнянського, у глухівській газеті “Народна трибуна” (1995, 21 жовтня) було надруковано мій матеріал “Чи існує воно — зображення Березовського?”. Згодом статтю передрукували газета “Культура і життя” (1996, 7 лютого), журнал “Сіверянський літопис” (1999, № 5).

Я висунув гіпотезу, що зображення композитора- глухівчанина, на щастя, існує. І це скульптурний портрет невідомого роботи Федора Шубіна! Портрет, який відзначається великим внутрішнім, духовним змістом; відбиває трагічний стан особи і створений (на думку мистецтвознавців) “в пам’ять близької людини, що пішла з життя”. Саме такою близькою до Березовського, який покінчив життя самогубством, людиною (за перебігом життєвого шляху) був російський скульптор. Якихось заперечень щодо цієї версії в пресі, працях науковців не з’являлося…

Неможливо у газетній публікації, бодай стисло, перелічити значні події в леті літ старовинного Глухова. Отож запрошую читачів хоча б подумки пройтися деякими вулицями і площами міста… На майдані, де колись обирали гетьманів України, височить Миколаївська церква (1693) — найдавніший свідок історії Глухова. Її не забув згадати у своїй російській повісті “Капитанша” Т. Г. Шевченко, який не раз тут бував: “Напившись чаю, мы погуторили ещё немного, оделись и поехали в город, в исторический николаевский собор “Деяния” слушать”. А далі продовжував: “Благовест к обедне прервал мои невесёлые вопросы, и я, перекрестяся, пошел в николаевскую церковь, один-единственный памятник времён минувших”. “Я… оделся. Сели в бричку и поехали в город, прямо в николаевскую церковь. Церковь была освещена: священник в облачении, посредине церкви налой, а дьячок, разглаживая усы, чуть-чуть не возглашал “Исаия, ликуй!”. “Один-единственный памятник”. Поет був неприємно вражений, коли побачив сумні картини руйнації української старовини. “Но где же эта площадь? Где этот дворец? Где коллегия? — запитував він. — Где всё это? И следу его не осталось! Странно! А всё это так недавно, так свежо! Сто лет каких-нибудь мелькнуло, а Глухов из резиденции малороссийского гетмана сделался самым пошлым уездным городком”. Можливо, знав Шевченко і більш ранній відгук про місто священика-розкольника, російського прочанина-мандрівника Іоанна (в миру — Леонтій) Лук’янова, який відвідав Глухів, подорожуючи у 1701—1702 роках із Москви до Єрусалима: “Строение в нём преузорочное, светлицы хорошие, палаты в нём полковника стародубского Миклашевского — зело хороши. Ратуша зело хороша и рядов много, соборная церковь хороша очень; зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению”.

Чому ж Глухів перетворився на “пошлый уездный городок”? Чому від “строения преузорочного” (за Лук’яновим) і “следу не осталось” (за Шевченком)? Місто майже спустошили страшні пожежі 1748 року (згоріло 275 будинків, торгові ряди, декілька шкіл і шпиталів, гетьманський двір) і 1784 року (згоріло 5 мурованих храмів, Дівочий монастир, великий генерал-губернаторський будинок, у якому розміщувалися Малоросійська колегія, Генеральний суд з архівами, більше трьохсот обивательських будинків). Поблизу Миколаївської церкви стояв Троїцький собор. Спочатку це була дерев’яна церква. У 1720 році була укладена угода на будівництво мурованого храму. Коли влітку 1744 року через Глухів проїздила імператриця Єлизавета Петрівна, вона виділила на його зведення 2000 рублів. Та вже через 4 роки від пожежі постраждав і недобудований Троїцький собор. Відновили роботи лише у 1765-му. Ішов час. І врешті-решт року 1806 будівництво храму було завершене. Шевченко вже міг його бачити. Собор прикрашав центр міста, хоча і вийшов пошкодженим із пекла німецько-фашистської окупації 1941—1943 років. Про його долю турбувався Максим Рильський: “Я вчора вернувся з Польщі. Бачив, як там любовно зберігають і реставрують пам’ятки старовини. А “розборка” — справа, звісно, найлегша. Але навряд чи найкраща. В усякому разі, вважаю, що питання про обов’язкове встановлення меморіальної таблиці на місці Троїцького собору може бути поставлене і розв’язане вже сьогодні. 3.VI.1962 р.”. Не прислухалися… Навіть за часу першої “відлиги” в тому ж 1962 році за вказівкою номенклатурних чиновників — войовничих атеїстів радянського часу цю цінну історико-архітектурну пам’ятку Глухова було висаджено в повітря.

На соборному майдані навколо Миколаївської церкви і Троїцького собору навіть після спустошливої Вітчизняної війни лежала величезна кількість надмогильних плит. Знищили і їх. А це були плити на могилах відомих історичних, культурних, церковних діячів… Уже в час отримання Україною державної незалежності, суверенітету місцеві історики, краєзнавці, віддаючи шану значним особам минулого, встановили біля Миколаївської церкви надгробок із хрестом М. Д. Ханенку, мемуаристу XVIII століття, автору відомих праць “Діаріуш або журнал”, “Щоденник генерального хорунжого… 1727—1753 рр.”. Помер він справді у Глухові. Проте поховали на Стародубщині. Помилилися, на жаль, глухівські патріоти. Не вчиталися в запис від 27 січня 1760 року Я. А. Марковича (1696—1770) у його “Щоденнику”: “Умер Ханенко в Глухове. Древний мой друг и кондисцинул (тобто однокурсник — В. Т.), тело повезли в Городище для погребения”.

Слава Богу, збереглася в місті чудова Трьох-Анастасіївська церква. Колись дерев’яна, потім мурована, освячена 1717 року, вона вважалася дворовою церквою гетьмана Івана Скоропадського. Влітку 1721-го пошкоджена вогнем, а особливо — пожежею 1784 року. Розібрана і знову повернена до життя зусиллями і коштами родини Терещенків, відомих підприємців і меценатів, благодійників із Глухівщини. Закладена навесні 1884-го, вона була вже освячена восени 1893 року. Трьох-Анастасіївська церква нагадує Володимирський собор у Києві. Настінні розписи у глухівському храмі робили брати Сведомські, український живописець М. К. Пимоненко, а також В. Верещагін, Ф. Журавльов. Хоча Микола Терещенко намагався залучити й М. В. Нестерова й інших художників, які розписували Володимирський собор. Глухівська культова архітектура, її внутрішнє оздоблення поступається київській. Однак і сьогодні чарує зір архітектурними формами, з великим смаком декорованими ззовні. Та й розписами собору всередині, іконостасом.

Якось у Глухів, до однокашника по Київському університету, згодом відомого історика Віктора Романовського приїхав Микола Зеров. То було напередодні Великодня. Приятелі пішли до Трьох-Анастасіївської церкви. Побачене, відчуте вихлюпнуло із самого серця поета: Вгорі над банями собора Пливе в повітрі вогкім дзвін, І ніч весни глядить, прозора, На штукатурку білих стін. А там, де світиться ограда, Там в жовтім сяєві свічок Ждуть великоднього обряда Ряди розставлених пасок. І ти, кохана Ліселіє, Облита світлом ліхтарка, Од світлої Анастасії Ідеш прозора і струнка. Ще ніч, ще обрій не біліє, Ти йдеш, як ранішня зоря… І вітер стих… війнуть не сміє На жовтий вогник ліхтаря… Ідеш, і в очах дивування, Побожний і святий мотив. Ти вся — якесь передчування Весняних і щасливих днів. Цей твір, по суті, про глухівську незнайомку. Про вродливу глухівчанку, яка полонила його душу. Її Зеров назвав досить екзотично — Ліселія. Під поезією проставив дату — 5 квітня 1914 року.

Інколи кажуть: рукописи не горять. Часом це так! У 2001 році у Глухові розбирали дерев’яну веранду в будинку Романовських. І між дошками знайшли 140 (!) документів. Серед прихованого було чимало листів М. К. Зерова. Мусили приховати… Хто і коли — невідомо. Бо на Віктора Романовського чатував арешт у 1935-му, звинувачення у контрреволюційній діяльності, засудження до 5 років виправно-трудових таборів. Йому вдалося вижити, 1958-го був реабілітований. Миколу Зерова розстріляли на Соловках у 1937-му. Знайдені листи читати важко, бо зберігалися вони в жахливих умовах: волога і перепади температури призвели до пошкодження текстів на частині листівок. Так свідчить глухівський краєзнавець, викладач місцевого університету В. В. Заїка. І читає їх, досліджує. Уже дещо опублікував.

Чим живе сьогоднішній Глухів? Діє, вирує життям педагогічний університет. Солідний навчальний заклад, який веде початок від заснованого в 1874 році першого в Україні учительського інституту. Вступив у друге сторіччя свого існування коледж ім. С. Ковпака. Виводить у світ музики обдарованих дітей школа мистецтв. У реставрованому колишньому будинку Дворянського зібрання розмістив свої багаті, гарно оформлені експозиції краєзнавчий музей, який уже відсвяткував своє століття. 8 лютого 1994 р. Постановою Кабінету Міністрів пам’ятники історії, культури і архітектури у Глухові були оголошені Державним історико-культурним заповідником. Багато цінного, корисного робить його колектив на чолі з директором С. А. Слесаревим. Із 2002 року проводяться науково-практичні конференції під загальною назвою “Зображення історико-культурних надбань Сіверщини”. У травні цього року пройде вже п’ята конференція — у колишньому будинку Кочубеїв, реставрація якого закінчується. Прикметно те, що ці наукові зібрання залучали до участі відомих діячів історії та культури з усієї України. І, певна річ, уродженців цього міста. Зокрема професора Київського університету ім. Т. Шевченка, поліглота К. М. Тищенка; академіка НАН України, директора інституту держави і права ім. В. М. Корецького Ю. М. Шемшученка. Останній випустив у світ солідні видання, які стосуються рідної йому Глухівщини, — визначна пам’ятка українського права, укладена в Глухові 1743 року “Права, за якими судиться малоросійський народ” (К, 1997), “Глухів і Глухівщина в історії українського національного відродження (Творча спадщина родини Марковичів)” (К, 1999). За його загальною редакцією 2003 року в Києві була перевидана “Історія Малоросії” Миколи Маркевича, уродженця с. Дунаєць колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії. Юрій Сергійович підготував і видав працю “Наш друг Туманский” (К, 2000) — до 200-річчя від дня народження поета, щирого приятеля О. С. Пушкіна, В. К. Кюхельбекера, К. Ф. Рилєєва, О. О. Бестужева, вихідця із с. Черториги (тепер — с. Шевченкове) на Глухівщині. Праці про місто опублікували й інші відомі діячі на ниві державного розвою, мистецтвознавства — народний депутат України Андрій Деркач, член-кореспондент Української академії архітектури Віктор Вечерський. Постійно і плідно шириться процес, до якого свого часу закликав М. С. Грушевський: “Щоб пізнати розвій українського життя, побуту, матеріальної і інтелектуальної культури, соціального укладу, моралі і права, в їх зв’язку і суцільності, неодмінно треба йти за сим сюди, до сих північних сховків, комор українського життя…

Тут поховані секрети Старої України — і зародки Нової”. Життя на прикладі літописного Глухова стверджує правоту цього вислову.



 
Поделиться с друзьями → 

Источник материала: Тижневик -Слово Просвіти-

Комментарии:


Пока комментариев нет.

Добавление комментария
Имя
Комментарий
**текст** - жирным, --текст-- - перечеркнутый, __текст__ - подчеркнутый
 
Вы можете редактировать свой последний комментарий

Введите символы,
изображенные на картинке,
в поле.
Введите символы, изображенные на картинке

Монастырь Глинская Пустынь





Наш сайт участвует в проекте "Города Украины".