Глухов - гетманская столица. Тысяча лет истории.
http://hlukhiv.com.ua/search/

Козацьке село вільних людей

 (Просмотров6166 | Комментариев2) Версия для печати
Автор:  

Дунаєць заснували переселенці з-за Дунаю?

Дунайчани, а це в першу чергу Ольга Картава, Антоніна Куліш і Ігор Печений і багато інших, за останні декілька десятиліть виробили свій неповторний стиль розвитку Дунаєцького земляцтва. Традиційні святкування в Будинку культури чи школі, а тим більше ексклюзивні зустрічі ювілярів — випускників (від 5 до 50 річного рубежу закінчення Альма-матер) на Трійцю це не просто сценарії заходів, а як зараз модно говорити, особлива ментальність дунайчан. Саме тому на святі завжди збирається дуже багато відомих не лише в Глухові уродженців села Дунаєць.

За писемними джерелами село Дунаєць засноване в першій половині ХVІІ ст. глухівським козаком Радьком. Але є дані про те, що в цих місцях люди жили і раніше. На східній околиці села виявлено поселення раннього залізного віку та середньовіччя. Також неподалік від с. Щебри Дунаєцької сільради збереглись залишки давньоруського городища ХІ – ХІІІ століття.

Є дві версії походження назви села. За однією з них назва села походить від татарського слова «Дунай», що означає “велика вода”, бо біля села протікала широка й глибока річка. Згадують старожили, що село в давнину називали Дунайці, тобто переселенці з-за річок. Це були козаки, які поселились тут в 1663 — 1668 рр.

Село Дунаєць було заселено в основному вільними людьми — козаками. В селі письменних людей майже не було. Хто міг навчати своїх дітей, то водили до дяка.

Слободою, що розташована на території села, заволодів гетьман Іван Самойлович, прикупивши до неї ще землі, а потім надумав її віддати майбутньому своєму зятю князю Юрію Четвертинському.

Але гетьмана було скинуто і це стало на заваді його наміру, хоча Четвертинський і встиг на цей час заснувати біля Дунайця хутір. Коли Самойловича не стало, Юрій Четвертинський приютив в своєму хуторі вдову скинутого гетьмана і свою наречену, з якою одружився на початку 1660 року.

Дунаєцька Слобідка залишалась в його власності. В 1697 році Четвертинський потрапив в татарський полон, в якому пробув декілька років. Коли він звільнився з полону, гетьман Мазепа дав йому «за полонне єго терпіння» три села, в тому числі і Дунаєць.

Майже скрізь в Малоросії проводились записи козаків в селяни. В Дунайці такі записи проводив князь Четвертинський. Після смерті гетьмана Скоропадського декілька дунаєцьких козаків жалілись Полуботку, що їх вертають в селяни і просили видати наказ, щоб князь не міг перетворювати їх на кріпаків. Про задоволення прохання відомостей в архіві гетьманської канцелярії немає.

В селі народився жив і працював видатний український історик, поет, композитор, музикознавець Микола Андрійович Маркевич (1804 – 1861). Він був автором п’ятитомної “Истории Малороссии”, а також етнографічно-фольклорні праці “Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян”.

Він фінансував будівництво мурованого храму Георгія Победоносця в Дунаєцькій Слобідці (нині вул. Слобідська села Дунаєць). Спорудження тривало шість років з 1824 по 1830 роки. Цеглу виділив з власного заводу поміщик М. Скоропадський, економія якого знаходилась неподалік нового храму.

За даними богословського журналу «Черниговские епархиальные Известия» за 1871 рік (№ 12) Георгіївська церква відносилась до 6-го класу (з семи) приходських храмів і отримувала на утримання духовенства, їх відрядження і проїзні та поточний ремонт 186 рублів на рік. До слова Різдво-Богородицький храм, що діяв в той час у Дунайці але був зруйнований в 1930-х роках, відносився до більш високого 5-го класу з утриманням 202 рублі на рік.



В Дунайці завалилась школа

За архівними даними в 1866 році в селі була відкрита земська школа. Але дітей навчалось мало. Населення в селі в 1886 році налічувалось 1372 чоловіки. А в школі в 1889 році навчалось 52 учні, в основному хлопчики. Закінчили в цьому році школу 5 учнів.

Земство відпускало на школу 290 рублів на рік: 210 руб. — учителю та 60 руб. — законовчителю. Земська школа проіснувала в селі до 1909 року. В цьому році приміщення школи завалилось.

Діти багатих козаків і селян ходили навчатись в Щебри або Дунайську Слобідку. В 1912 році навчання в селі організував дяк в себе на квартирі, брав по одному карбованцю на рік за учня.

В 1913 році розпочали будувати нову школу, яку закінчили на початку 1914 року. Вона називалась церковно — парафіяльною. В школу приїхав учитель і був піп, який навчав Закону Божого. Ця школа проіснувала до 1917 року.

Революційні події не обминули стороною й Дунаєць. Весною 1917 року в село приїхали три чоловіки з Глухова. Староста зібрав сход. Прибулі розповіли про зміни в країні, про те, що царя скинуто, що є Тимчасовий уряд.

На сході було вибрано комітет уповноважених, який повинен був керувати в селі. До нього ввійшли Цигикал Кирило Самосіянович, Овсієнко Семен Степанович, Давиденко Михайло та інші.

У жовтні 1917 року Тимчасовий уряд було скинуто. Поступово стали повертатись додому із фронтів Першої світової війни солдати. Село було в очікуванні нових змін.

У грудні 1917 року в селі утворився революційний комітет на чолі з Миколою Григоровичем Довгополим. До його складу входили Манжос Григорій Григорович, Цигикал Гаврило Павлович, Цигикал Григорій Данилович та Комар Петро Михайлович.

Вони знайомили селян з ленінським Декретом про землю, в основу якого було покладено принцип зрівняльного землекористування, намічали розділ землі між селянами.

Навесні 1918 року ревкомівці розділили землю. На цей час в Дунайці було 250 дворів, а площа земельних угідь становила 2500 га. В селі було 25 заможних господарств, кожне з яких володіло майже 60-ма гектарами землі. А в розпорядженні всіх інших було лише близько 1000 га, — розповідає вчитель історії Дунаєцької школи Ольга Євгеніївна Картава.

Одного разу, коли члени ревкому ділили землю, в село ввірвались гайдамаки. Вони вчинили розправу. Схопили активістів, серед яких був Комар Петро Михайлович, і вкинули в шурф шахти біля с. Полошки.

Шлях створення колективних господарств, як і всюди, був нелегким. Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгоспи. Лише грубе адміністрування, погрози, облудні обіцянки щасливого і заможного життя змушували їх вступати в колгоспи. В 1927 році було створено партійний осередок, ще через два роки на селі об’єднались перші комсомольці.

Перший колгосп в 1928 році було організовано в Дунаєцькій Слобідці. Деякі жителі Дунайця туди також записалися. Восени 1929 року під тиском було об’єднано 32 господарства в колгосп на території Дунайця. В 1930-1931 рр. були створені колгоспи і ТСОЗи.

У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів. В 30-х роках в селі пройшло “розкуркулення” селянства. Заможні господарства ліквідували і конфісковували майно тих селян, які не бажали йти в колгосп.

В селі було розкуркулено багато сімей. Декілька сімей виселили на Північ і до Сибіру. Але, як правило, основою добробуту “розкуркулених” селян була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони постраждали незаконно. Їх добрі імена на початку 90-х років було поновлено. Зачепив своїм крилом також нещадний і страшний Голод – 1932 – 1933 років.



Церква, що витримала наругу радянської влади відроджується

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Війна не обійшла і наших односельчан. Уже на початку вересня 1941 року німці були в Дунайці. В селі були організовані явочні квартири, через які підтримувався зв’язок з партизанами. Майже всі жителі хутора Сутиски допомагали партизанам-ковпаківцям продуктами, фуражем.

Іван Трохимович Дручок, що був до війни вчителем, декілька разів ходив ремонтувати рацію ковпаківцям. Інші дунайчани Іван Володимирович Манжос та Петро Шульга воювали в Кролевецькому партизанському загоні, яке ввійшло в з’єднання С.А.Ковпака.

В селі було багато поліцаїв, які видавали гестапівцям активістів. В Глухові було повішено голову колгоспу “Прогрес” Петра Миколайовича Смичка.

В Борку вкинуто живими у яму Манжоса Григорія Григоровича, розстріляно активіста села Пташку Григорія. Поліцаї видали гестапівцям голову сільради Слобідки Придан Марію, по-звірячому вбили подружжя Говорун, які працювали до війни у сільському відділенні зв’язку.

Але серед поліцаїв були люди, які допомагали жителям села. Наприклад, як згадують очевидці, староста села Бирин Яків ніколи не ображав своїх людей. Якщо дізнавався про важливі повідомлення (облави, висилки до Німеччини), то повідомляв жителів села.

У вересні 1943 року село було звільнено і багато молодих хлопців пішли на фронт. В роки війни на фронт було призвано 520 дунайчан, з них 278 — не повернулись до рідних домівок. 205 жителів Дунайця було нагороджено орденами і медалями. Наприклад, Дручок Дмитро Павлович був нагороджений орденом Слави, Єременко Володимир Лаврінович — медаллю “За оборону Москви”, Лобас Дмитро Васильович — орденом Бойового Червоного Прапора, Довгополий Григорій Павлович — орденом Червоної Зірки.

У післявоєнні роки село відбудовувалось, розвивалось, кращало. В 50-х роках ХХ століття відбулося укрупнення колгоспів. Колгоспу імені Щорса належало 5 098 гектар сільськогосподарських угідь. Вирощувалось зерновій технічні культури, розвивалось м’ясо-молочне тваринництво. За виробничі досягнення 26 трудівників були нагороджені орденами і медалями. Орден Леніна отримав ланковий колгоспу І. А. Старченко.

Перед будівництвом нових будівель соцкультпобуту радянська влада вирішила почати зі знищення церкви. До цього в підвалі вже зберігали колгоспні буряки. В 1963 роки вдруге після лихолітніх 1930-х військові тягачі скинули хрести і стягли куполи, але товсті стіни не піддались такій нарузі. Як згадують очевидці рвались міцні троси, а церква стояла непохитно. Так і залишили її понівеченою.

В 1965 році відчинила двері нова школа, в якій тоді навчалось 453 учні. Через сім років в 1972 році поряд був побудований сучасний Будинок культури. Відкрився дитячий садок, працював сільбуд. Згодом були асфальтовані дороги У 1980-х роках було споруджено водопровід, нове приміщення сільської Ради, з’явилась нова вулиця.

В 2003 році дунайчани відновили церковні куполи, повернули на бані куполи. На подальше відродження не вистачило коштів.

Незважаючи на складні часи, які зараз переживає наша держава, село живе і працює. Завдяки дунайчанину Олександру Єгорову відновило в селі роботу сільгосппідприємство ПП «Дунаєцьке».

При Будинку культури діє народний вокальний жіночий ансамбль “Журавка”, який успішно виступає не тільки в районі, але й на обласній сцені, працює агітбригада, драматичний гурток, ізостудія місцевого художника Володимира Красовського. Село і далі продовжує свою неповторну історію.

За ініціативою самих дунайчан вдруге почалось відновлення церкви Георгія Победоносця. Цим переймається спеціально створена громадська організація «Відродження духовності». В червні цього року біля храму було встановлено Поклонний хрест, виготовлений місцевим художником Володимиром Красовським.

31 липня біля меморіалу загиблим у роки Великої Вітчизняної війни дунайчанам було урочисто відкрито і освячено пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932 – 1933 років.

До сільської ради крім Дунайця в якому проживає майже 1100 чоловік входять також села Сутиски (99 жителі) і Щебри (143 жителі). В школі І – ІІІ ступенів в цьому році навчається 124 учні. Згідно середньострокової програми розвитку Глухівського району на 2007 – 2015 роки Дунаєць стане центром місцевого розвитку до якого ввійде ще сім населених пунктів Семенівської та Уздицької сільських рад.


Дунайчанин спілкувався з Пушкіним і Глінкою

В селі Дунаєць 7 лютого 1804 року народився Микола Андрійович Маркевич – видатний український історик, поет, композитор, музикознавець. Його батько поміщик А. І. Маркевич, належав до старовинного козацько-старшинського роду Марковичів (Маркевичів), що бере свій початок з ХVІІ століття. В дитинстві до 5 років жив у свого діда в сусідньому селі Полошки.

Майбутній поет з 1817 року навчався три роки в Благородному пансіоні при Петербурзькому головному педагогічному інституті, де познайомився з видатними людьми того часу О. Пушкіним, В. Жуковським, М. Глінкою, К. Рилєєвим та іншими відомими особистостями.

Три роки служив у Курляндському полку, де зненавидів аракчеєвські порядки і бездарних військових начальників. “Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, — писав дунайчанин В. Жуковському, — але на службі я став поетом”.

З 1824 року, вийшовши у відставку, жив у Москві, а з 1830 року у рідному Дунайці та інших родинних маєтках. Багато їздив по Україні, спілкувався з видатними українцями того часу Т. Шевченко, Є. Гребінкою, М. Гоголем, вивчаючи життя і побут народу, його звичаї і пісенно-музичну творчість. Помер 9 червня 1860 року в с. Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині, нині це Київська область.

Основною працею його життя була п’ятитомна “История Малороссии” (1842-1843), а також етнографічно-фольклорні праці “О табаке вообще и в Малороссии в особенности”(1853), “О климате в Полтавской губернии” (1850), “Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян” та інші. Автор одного з перших вокальних творів на вірші Т.Шевченка, збірки обробок українських народних пісень.

Дунаец
За визначенням голови Глухівської райдержадміністрації Анатолія Шишканова лише Дунаєць в районі має справжній знак при в’їзді. Він був встановлений в 2004році під час святкування 340-річчя села

Дунаец
Вчитель вищої категорії Дунаєцької школи Ольга Євгеніївна Картава навчила не одне покоління учнів. Вона створила справжню школу істориків

Дунаец]
180 річна церква Георгія Победоносця що ледве не було зруйнована радянською владою в 1963 році зараз переживає відродження



 
Поделиться с друзьями → 


Комментарии:

  • Иришка=) | 30 марта 2010 г. [# :(]

    я в Дунайце очень часто бываю=)
    Это суперское место и для отдыха, и для знакомства с новыми людьми=)

  • Саша | 10 марта 2010 г. [# :(]

    Рідне село. Як його не любити?

Добавление комментария
Имя
Комментарий
**текст** - жирным, --текст-- - перечеркнутый, __текст__ - подчеркнутый
 






Наш сайт участвует в проекте "Города Украины".